Володимир Кравчук один раз приїжджав додому з фронту, і то тільки на один день. Як всі раділи зустрічі з ним — і сім’я, і родина!
- Після загибелі батька його 12-річний син часто плаче.
- Мама хлопчика розповідає, що він щодня чекає восьмої вечора і тоді не випускає з рук телефон. Саме о такій порі батько найчастіше дзвонив з фронту.
- Мати змушена возити сина до лікарів.
- Про історію свого чоловіка, якого спершу не взяли на війну, про те, як їй хочеться почути когось з побратимів, про стрес дитини, жінка розповіла журналісту «20 хвилин».
— Чоловіка мені ніхто вже не поверне, діти залишилися без батька, — говорить Ірина Кравчук, дружина загиблого на війні Володимира Кравчука з Калинівської громади. — Нехай хоч добра пам’ять залишиться про нього. Можливо, хтось прочитає з хлопців, з якими він воював, і розкажуть нам хоч щось про Володю, подякуємо їм за це, бо нічого не знаємо. Маю номер частини, в якій служив, але з хлопців нікого не знаю».
Жінка каже, що немає жодного контакту побратимів її чоловіка. Уточнює, що він служив гранатометником у 22-й окремій механізованій бригаді ЗСУ. Загинув 15 серпня 2023 у бою за село Кліщіївка. Цей населений пункт біля Бахмута. За Кліщіївку точилися запеклі бої, про це вона знає з Інтернету, село уже звільнили від орків наші військові.
— У бою за це село загинув наш Володя, — з сумом у голосі говорить жінка.
Відео дня
Поховали його у селі Бережани колишнього Калинівського району. Тут пані Ірина проживає з двома синами. А в сусідньому Глинську — мати Володимира. 7 жовтня Кравчуку мав би виповнитися 51 рік…
Повернули додому, бо мав купу болячок
— Володимира два рази забирали на війну, — розповідає Ірина Кравчук. — У нього купа різних болячок. Останнім часом особливо турбувала виразка шлунку. Мені соромно говорити, але в чоловіка випали майже всі зуби. Тому не дивно, що його спочатку комісія забракувала. Ми ще тоді подумали: є ж справедливість! Якщо не здоровий, то на фронт не беруть. Але то була поспішна думка.
Жінка розповідає, як далі розгорталися події. 15 лютого нинішнього року до будинку Кравчуків приїхали з військкомату і вручили повістку. Наступного дня він уже був на комісії. Повернувся додому і сказав, що його мобілізують. Зібрав речі, попрощався з нами усіма і поїхав. Невдовзі після того повернувся. На радощах обіймали його. Молодший син Максим весь час ходив за татом, як кажуть, по п’ятах. У них з батьком особливі стосунки. Мама кажу, що вони відчувають одне одного як ніхто.
Володимир пояснив тоді, що на збірному пункті була ще одна комісія. Лікарі сказали, що з такими болячками йому нема що робити у війську.
Він знову пішов на роботу. Працював на підприємстві «Еко Сфера», яке раніше мало назву «Вінні Фрут».
В один з днів йому зателефонували з військкомату. Сказали, щоб збирав речі і приїжджав до них.
— Я поїхала з чоловіком, — розповідає пані Ірина. — Не розуміла, як це так, комісія визнала непридатним, а військкомат знов викликає? Хотіла дізнатися, чому викликають. Поки він був у військкоматі, чекала його на вулиці. Вийшов незнайомий чоловік у військовій формі і сказав, щоб їхала додому, бо Володю мобілізували і він залишається служити.
Як пояснила співрозмовниця, Володимир телефонував їм з Миколаєва. Казав, що перебуває на підготовці. Потім під час однієї з телефонних розмов сказав, що він у складі групи військових їде на навчання за кордон. Коли повернувся з-за кордону, на один день приїхав додому. Стільки було радості у їхній хаті!.. Але недовго, день минув, як одна мить. Він поспішав вчасно повернутися у частину. У всьому був дуже відповідальний.
Вони знову жили, як каже жінка, від дзвінка до дзвінка. Телефонував здебільшого о восьмій вечора. Найперше розмовляв з молодшим сином Максимом.
Хлопчику 12 років, він семикласник. У них з батьком були дуже тісні стосунки. Наговоряться удвох, а тоді вже до розмови долучаються мама зі старшим Олександром. Якщо той знаходився вдома. Бо Саша навчається у Вінниці у профтехучилищі №5, здобуває спеціальність будівельника.
Бувало таке, що дзвінка доводилося чекати по декілька днів. Одного разу зв’язку не було протягом тижня. Володимир щоразу попереджував про це рідних. Так було і того разу, який став останній для нього.
Знов йдемо туди…
— Володя щоразу говорив, щоб не хвилювалися, якщо деякий час не буде дзвонити, — продовжує розмову пані Ірина. — Перед тим попереджував нас про те. Казав, коли йдуть туди, я так розумію «туди», це на передову, то телефонів не беруть. Було таке, що не дзвонив цілих сім днів. Ми вже переживали. Самі набирали його номер. Але телефону був відключений. Коли нарешті почули його голос, ніби гора звалилася з плечей. Слава Богу, живий. Він пояснив, що були там, тому ніяк не міг дзвонити Де там, не уточнював. Здогадатися неважко.
14 серпня Володимир Кравчук знов попередив дружину, що деякий час не зможе телефонувати. «Знов йдемо туди», — сказав уже звичну для усіх них фразу. Попередив, що його не буде на зв’язку п’ять днів.
Наступного дня, 15 серпня, Ірина відчула якийсь неспокій на душі. Знала, що не треба дзвонити, бо ж чоловік попередив, що його не буде на зв’язку. Думала-гадала, і все-таки набрала його номер. «Абонент поза зоною досяжності», — почула у відповідь.
— Я телефонувала о третій годині дня, — каже жінка, — Через 45 хвилин після мого дзвінка Володя загинув. Про це я дізналася пізніше, коли приїхали з військкомату і зачитали похоронку. Там було сказано, що загинув о 15.45 під селом Кліщіївка Донецької області.
Рідні Ірини раніше від неї почули про загибель Володимира.
— 19 серпня мені подзвонив чоловік моєї сестри і запитав, чи це правда, що Володю вбили, — продовжує розповідь пані Ірина. — Він про це почув від когось у селі. Говорили, що мають приїхати з військкомату, привезти похоронку. У мене ще була надія, що це неправда. Чому так кажу? Бо знаю, що з чоловіком служив ще один Володимир Кравчук. Прізвище й ім’я у них однакові, тільки по-батькові різні. Тому сподівалася, можливо, помилилися. Помилки не сталося.
Коли біля їхніх воріт зупинилася чужа машина і з неї вийшли люди у військовій формі, у неї серце стиснулося від болю. Найперше, що зробила жінка, відправила молодшого сина до сусідів, аби він не чув розмови. Старший Саша на той час був вдома. Він чув, як зачитували про те, що тата вбили. Мама бачила, як хлопець не дочекався, поки чужі люди підуть з хати, а сам вийшов, витираючи сльози. Сховався за будинком і довго плакав. Саме там його знайшла мама, коли працівники військкомату поїхали від них.
Максим повернувся від сусідів, побачив заплаканих маму й брата і сказав слова, які ще більше додали сліз мамі: «Це неправда, що тата вбили! Він ще подзвонить мені, ось побачите, не плачте».
22 серпня Ірина з однією зі своїх сестер їздили у Вінницю на опізнання тіла.
Наступного дня чоловіка поховали.
Був безвідмовною людиною
— Можете подумати, що я гарно говорю про Володю, бо він мій чоловік, але якщо маєте в цьому сумнів, то запитайте про нього на роботі або у сусідів, — каже Ірина Кравчук. — Ми прожили з ним 23 роки. Він був безвідмовною людиною. Якщо до нього хтось звертався по допомогу, він міг покинути свою домашню роботу, а йти підсобити людям. Любив техніку, біля дому все робив своїми руками. Паркан поставив, вікна і двері замінив, казав, повернуся з фронту, хату перекриємо. Мали ще хлів збудувати. Цю хату нам залишила бабуся. Її треба обновити. Цим і займався Володя, а тепер…»
Жінка згадує, з якою радістю вона спостерігала, як чоловік грав з синами футбол. На подвір’ї біля хати вони влаштовували змагання з міні-футболу. Це так об’єднувало батька з синами. Старшого сина навчав їздити на машині. Молодшому казав, підростеш, і тебе навчу. З рідні у чоловіка не залишилося нікого, крім мами, тому всю свою любов він передавав дітям, дружині.
Батько Володимира помер. Брат Василь служив в АТО, від отриманих поранень помер після того, як повернувся додому. Родина пережила ще одне горе, коли сестру збила на смерть машина.
Уже два прапори над могилами
Володимир Кравчук перший у Бережанах, хто загинув на війні з російськими окупантами. 16 вересня на сільському кладовищі з’явилася ще одна свіжа могила — похоронили нацгвардійця Володимира Демчука. Він здобув мирну професію аграрія, закінчив Вінницький аграрний університет. Втім, після строкової служби підписав контракт з військовою частиною Національної гвардії. Захищав Київ, брав участь у боях за Білогорівку, Лисичанськ, Роботине. У полеглого Героя залишилася дружина з двома маленькими дітками — 2-річною донечкою і сином, який народився недавно.
Могили двох захисників — Володимира Кравчука і Володимира Демчука поруч на сільському кладовищі. Вічна пам’ять Героям! Щирі співчуття їх рідним!
Читайте також:
«Ваша дитина вкрала у нас гроші». Чим закінчилися для дівчинки канікули у бабусі в Гайсині?
На вулиці Гонти біля водойми знайшли п’ять мін
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
Джерело: vn.20minut.ua
Марія Іванова головний редактор сайту Надзвичайні новини України – визнана фахівчиня в галузі журналістики, яка віддано присвятила своє життя розкриттю новин та подій, що впливають на сучасне суспільство України. З юності вона виявляла захоплення словом, а пізніше обравши журналістику своїм шляхом, завоювала високий авторитет в цій галузі. Наразі вона є головним автором для матчу Фінал Ліги чемпіонів УЄФА 2024 – Боруссія Д. – Реал
